Володимир Винниченко у Бердянську

Пошуково-дослідницька робота

Володимир Винниченко   у   Бердянську

СІЧЕНЬ 1918 РОКУ. У самому розпалі війна Радянської Росії з щойно проголошеною Українською Народною Республікою, війська більшовицького ге­нерала Муравйова рвуться до Києва. Під натиском есерів складає з себе повноваження Рада Народних Міністрів на чолі з Володимиром Винниченком.

Володимир Кирилович Винниченко — один з найвидатніших українських письменників початку XX сторіч­чя, який, за його особистим висловом, «хвилею життя був винесен на самий високий гребінь України». Один із лідерів Української соціал-демократичної робочої партії. З березня 1917 року — заступник голови Цент­ральної Ради, з червня очолює виконавчий орган Ук­раїни — Генеральний секретаріат з одночасним вико­нанням обов'язків генерального секретаря внутрішніх справ. Автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР.

І ось він зникає з політич­ної  арени мало не на три місяці (лютий—квітень 1917 року), що приводить у розгубленість його найближ­чих друзів.

Але наприкінці квітня все прояснилося… Ось як про це пише у своєму «Щоденнику» Євген Чикаленко (один з ліде­рів товариства українських по­ступовців, створеного у 1908 році, фундатор Центральної Ради):

24. ІV. 1918 р.

Сьогодні приїхав В.К. Вин­ниченко, якому ми страшенно зраділи Він як виїхав із Києва в перші дні наступу більшови­ків, то з того часу й чутки про його не було. Розказували, що більшовики його розстріляли, були такі, що це бачили на свої очі. Інші розказували, що він уже з ума зійшов, що у нього прогресивний параліч і т.п.

Виявилось, що він, перехо­вавшись кілька день а Святощині, поїхав на Крим, але потім звернув з того шляху і подався на Бердянськ, де й пересиджував весь час серед більшовиків. Там його й огра­бували і не раз хотіли роз­стріляти, хоч він там прожи­вав по пашпорту городського учителя. При всім тім преса більшовицька, яку він там тільки й читав, зробила на нього очевидний вплив, бо те­пер він весь говорить про не­обхідність заведення держав­ного соціалізму, про знищення грошей і заведення трудових знаків та іншу нісенітницю. Доводить, що все це можна завести легко і більшовики за­вели б, якби їм не заважали. Жалкує, що Центральна Рада перед приходом більшовиків не передала влади своїм біль­шовикам та лівим есерам». («Україна», 1991, № 2).

Як видно із свідчення Є. Чикаленка, перебування у Бер­дянську значно вплинуло на погляди Володимира Кириловича у бік співчуття політиці більшовиків, та перш за все ідеї державного соціалізму.

Час залишив нам унікальне свідчення цісї епохи — «Що­денник» Володимира Винниченка, де більше дванадцяти з половиною тисяч сторінок  величезної «Одіссеї» по бурхли­вому емоційному морю наст­роїв і роздумів художника й політичного діяча. Є в ньому кілька сторінок, пов'язаних із Бердянськом:

«Бердянське, 10.11.

Нарешті оселилися в куль­турній хаті. З яким зворушен­ням, вдячністю і гірким сумом зустрічаєш такий немудрий факт, як електрична лямпа біля ліжка. І в той же час думаєш: а може, це несвідома буржуазність в мені? Коли йде «соціалізація» всього життя, мимоволі виникає це питання з приводу кожного свого по­чування.

Що величезна більшість більшовиків «не відають, що творять»,  про це ніякого сум­ніву не може бути; що широ­кі маси несвідомі кінцевої ме­ти того руху, в якому самі беруть таку активну участь, також правда; що ними керує простий інстинкт соціяльної помсти, ідея грубої елемен­тарної справедливості, а також нижчі почування і нахили люд­ської природи, все це так. Але керівники цих мас знають же, до чого вони прямують, вони свідомі своєї мети. Ти­сячі людських жертв, пролита кров, зруйноване життя десят­ків тисяч, факти самогубства, божевілля, руйнація господар­ської, політичної, звичаєвої машин — це все серйозні факти, це не жарти, це такі вчинки, які робляться свідомо і ради певної мети, за яку во­ни дозволили собі все це до­пустити. Бо страшно ж по­думати, що люди могли ради хвилевої влади вчинити стіль­ки горя. Вони ж не можуть не бачити, що затіяли страшну, величезну гру, в якій можуть програти своє життя.

І от яке повинно бути становище людини, яка ніколи не стояла за інтереси багатих, яка все життя поклала на ідею революції і соціалізму, але яка не вірить, що біль­шовицьким шляхом можна до­помогти тим ідеям реалізува­тись. Що їй робити?».

«13.11.

Німці й астріяки наступають. В большевицьких і советських газетах та «сферах» тривога. Наші ж хазяї (заводчик, справжній буржуа, капіталіст) радіють...

...І не можу я так радіти, як радіють мої хазяї, які певні в тому, що німці повернуть їм і їхній завод, і маєток, і все колишнє соціяльне панування з усіма аксесуарами. І нема в мені ніякої ворожнечі до тих бідних, наївних фігур з руш­ницями вздовж спини, яких я бачу на вулицях. Немає зло­радства, яке так виривається з кожного слова моїх хазяїв. Мені сумно і тоскно. І хоті­лось би, щоб того великого непорозуміння, яке сталося між Радою й Народніми Ко­місарами, не було». (Київ, 1990, № 9, ст. 130).

Справді, можливість поба­чити на власні очі результати власної діяльності на самому краю України, де політичні пристрасті не такі завуальовані і де, прикриваючись чужим ім'ям, менше почуваєш себе вільним від усього, до чого маєш пряме відношення, при­мушує трохи покопатися у со­бі. Особливо коли усе на­вкруги таке контрастне.

«15. ІІІ.

Мені вже хочеться бити їх чимсь по головах. Особливо її, цю сухеньку, трохи сутулу, немов горбату, жіночку з ве­ликими загостреними вухами нагорі. Цілі дні з ранку до вечора вони хвилюються, ла­ються, трусяться, здригаються від дзвінків, міркують, клопо­чуться і всіма силами одстоюють свої права на 8 кімнат, на завод, на право нічого не робити, їздити за кордон, но­сити білизну з голландського полотна Вчора був «великий день». Совет тої ночі ходив по деяких буржуях і робив тру­си, шукаючи грошей. Що зна­ходив звиш 100 крб., забирав. Через те наші хазяї стали че­кати і до себе такої візити. Ці­лий день вишукувалися спосо­би ховання грошей і дорого­цінних речей. У діжечки з кві­тами, в піяніно, в трубку ра­ковини, в ручку дверей, в ти­сячі місць, які вигадувала на­пружена, злякана, горячкова фантазія тільки цим занятих людей. І Боже, яка ж страшна ненависть до большевиків. Не­ма такої кари, такого нелюд­ського нещастя, яке б вони з зловтіхою, з раюванням не наслали на них. Мені вперше доводиться бачити зразок та­кої чистої клясової ворожнечі й люті. А надто у Мотрони. Ця сухенька, чорненька, гостреноса жіночка вибухає такою нестримною, гострою, бру­тальною злістю, як большеви­ки чимсь зачіпають її «святе» право власності, що слухати і дивитися на неї просто гидко і тяжко. О, вона б безпощад­но, справді, вішала їх своїми руками, коли б то дозволили їй». («Київ», 1990, №9, с. 121).

Ось такі вони, бердянські роздуми першого українського прем'єра, видатного соціал- демократа, одного з тих, хто носив в одній кишені книгу Шевченка, а у другій — «Ка­пітал» Маркса. У них все: мір­кування з приводу шаленої ідейної сили більшовизму, його сліпого впливу на маси, побоювання за своє майбутнє, глибокі душевні коливання митця, розіп'ятого на хресті політики між комунізмом та націоналізмом, політикою та літературною діяльністю,

І, мабуть, можна погодитись з Миколою Жулинським, що бердянські роздуми Винниченка були, можливо, першим пе­ріодом його болісних вагань та пошуків нових орієнтирів для власної діяльності. («Друж­ба народов», 1989, №12)