Пошуково-дослідницька
робота
Володимир
Винниченко у Бердянську
СІЧЕНЬ 1918 РОКУ.
У самому розпалі війна Радянської Росії з щойно проголошеною Українською
Народною Республікою, війська більшовицького генерала Муравйова рвуться до Києва.
Під натиском есерів складає з себе повноваження Рада Народних Міністрів на чолі
з Володимиром Винниченком.
Володимир
Кирилович Винниченко
— один з найвидатніших українських письменників
початку XX сторіччя, який, за його особистим висловом, «хвилею життя був
винесен на самий високий гребінь України». Один із лідерів Української
соціал-демократичної робочої партії. З березня 1917 року — заступник голови
Центральної Ради, з червня очолює виконавчий орган України — Генеральний
секретаріат з одночасним виконанням обов'язків генерального секретаря
внутрішніх справ. Автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР.
І ось він зникає з політичної арени
мало не на три місяці (лютий—квітень 1917 року), що приводить у розгубленість
його найближчих друзів.
Але наприкінці квітня все прояснилося… Ось як про це пише у своєму
«Щоденнику» Євген Чикаленко (один з лідерів товариства українських поступовців,
створеного у 1908 році, фундатор Центральної Ради):
Сьогодні приїхав В.К. Винниченко, якому ми страшенно
зраділи Він як виїхав із Києва в перші дні наступу більшовиків, то з того часу
й чутки про його не було. Розказували, що більшовики його розстріляли, були
такі, що це бачили на свої очі. Інші розказували, що він уже з ума зійшов, що у
нього прогресивний параліч і т.п.
Виявилось, що він, переховавшись кілька день а Святощині, поїхав на Крим,
але потім звернув з того шляху і подався на Бердянськ, де й пересиджував весь
час серед більшовиків. Там його й ограбували і не раз хотіли розстріляти,
хоч він там проживав по пашпорту городського учителя. При всім тім преса
більшовицька, яку він там тільки й читав, зробила на нього очевидний вплив, бо
тепер він весь говорить про необхідність заведення державного соціалізму,
про знищення грошей і заведення трудових знаків та іншу нісенітницю. Доводить,
що все це можна завести легко і більшовики завели б, якби їм не заважали.
Жалкує, що Центральна Рада перед приходом більшовиків не передала влади своїм
більшовикам та лівим есерам». («Україна», 1991, № 2).
Як видно із свідчення Є. Чикаленка, перебування у Бердянську значно
вплинуло на погляди Володимира Кириловича у бік співчуття політиці більшовиків,
та перш за все ідеї державного соціалізму.
Час залишив нам унікальне свідчення цісї епохи — «Щоденник» Володимира
Винниченка, де більше дванадцяти з половиною тисяч сторінок величезної «Одіссеї» по бурхливому емоційному морю настроїв і роздумів
художника й політичного діяча. Є в ньому кілька сторінок, пов'язаних із
Бердянськом:
«Бердянське, 10.11.
Нарешті оселилися в культурній
хаті. З яким зворушенням, вдячністю і гірким сумом зустрічаєш такий немудрий
факт, як електрична лямпа біля ліжка. І в той же час думаєш: а може, це
несвідома буржуазність в мені? Коли йде «соціалізація» всього життя, мимоволі
виникає це питання з приводу кожного свого почування.
Що величезна більшість більшовиків «не відають, що творять», про це ніякого сумніву не може бути; що широкі
маси несвідомі кінцевої мети того руху, в якому самі беруть таку активну
участь, також правда; що ними керує простий інстинкт соціяльної помсти, ідея
грубої елементарної справедливості, а також нижчі почування і нахили людської
природи, все це так. Але керівники цих мас знають же, до чого вони прямують,
вони свідомі своєї мети. Тисячі людських жертв, пролита кров, зруйноване життя
десятків тисяч, факти самогубства, божевілля, руйнація господарської,
політичної, звичаєвої машин — це все серйозні факти, це не жарти, це такі
вчинки, які робляться свідомо і ради певної мети, за яку вони дозволили собі
все це допустити. Бо страшно ж подумати, що люди могли ради хвилевої влади
вчинити стільки горя. Вони ж не можуть не бачити, що затіяли страшну,
величезну гру, в якій можуть програти своє життя.
І от яке повинно бути становище людини, яка ніколи не стояла за інтереси
багатих, яка все життя поклала на ідею революції і соціалізму, але яка не
вірить, що більшовицьким шляхом можна допомогти тим ідеям реалізуватись. Що
їй робити?».
«13.11.
Німці й астріяки наступають. В большевицьких і советських газетах та
«сферах» тривога. Наші ж хазяї (заводчик, справжній буржуа, капіталіст)
радіють...
...І не можу я так радіти, як радіють мої хазяї, які певні в тому, що німці
повернуть їм і їхній завод, і маєток, і все колишнє соціяльне панування з усіма
аксесуарами. І нема в мені ніякої ворожнечі до тих бідних, наївних фігур з рушницями
вздовж спини, яких я бачу на вулицях. Немає злорадства, яке так виривається з
кожного слова моїх хазяїв. Мені сумно і тоскно. І хотілось би, щоб того
великого непорозуміння, яке сталося між Радою й Народніми Комісарами, не
було». (Київ, 1990, № 9, ст. 130).
Справді, можливість побачити на власні очі результати власної діяльності
на самому краю України, де політичні пристрасті не такі завуальовані і де,
прикриваючись чужим ім'ям, менше почуваєш себе вільним від усього, до чого маєш
пряме відношення, примушує трохи покопатися у собі. Особливо коли усе навкруги
таке контрастне.
«15. ІІІ.
Мені вже хочеться бити їх чимсь по головах. Особливо її, цю сухеньку, трохи
сутулу, немов горбату, жіночку з великими загостреними вухами нагорі. Цілі дні
з ранку до вечора вони хвилюються, лаються, трусяться, здригаються від
дзвінків, міркують, клопочуться і всіма силами одстоюють свої права на 8
кімнат, на завод, на право нічого не робити, їздити за кордон, носити білизну з
голландського полотна Вчора був «великий день». Совет тої ночі ходив по деяких буржуях і робив труси, шукаючи грошей. Що знаходив
звиш 100 крб., забирав. Через те наші хазяї стали чекати і до себе такої
візити. Цілий день вишукувалися способи ховання грошей і дорогоцінних речей.
У діжечки з квітами, в піяніно, в трубку раковини, в ручку дверей, в тисячі
місць, які вигадувала напружена, злякана, горячкова фантазія тільки цим
занятих людей. І Боже, яка ж страшна ненависть до большевиків. Нема такої
кари, такого нелюдського нещастя, яке б вони з зловтіхою, з раюванням не
наслали на них. Мені вперше доводиться бачити зразок такої чистої клясової
ворожнечі й люті. А надто у Мотрони. Ця сухенька, чорненька, гостреноса жіночка
вибухає такою нестримною, гострою, брутальною злістю, як большевики чимсь зачіпають її «святе» право власності, що слухати і дивитися на неї
просто гидко і тяжко. О, вона б безпощадно, справді, вішала їх своїми руками,
коли б то дозволили їй». («Київ», 1990, №9, с. 121).
Ось такі вони, бердянські роздуми першого українського прем'єра, видатного
соціал- демократа, одного з тих, хто носив в одній кишені книгу Шевченка, а у
другій — «Капітал» Маркса. У них все: міркування з приводу шаленої ідейної
сили більшовизму, його сліпого впливу на маси, побоювання за своє майбутнє,
глибокі душевні коливання митця, розіп'ятого на хресті політики між комунізмом
та націоналізмом, політикою та літературною діяльністю,
І, мабуть, можна погодитись з Миколою Жулинським, що бердянські роздуми
Винниченка були, можливо, першим періодом його болісних вагань та пошуків
нових орієнтирів для власної діяльності. («Дружба народов», 1989, №12)
Комментариев нет:
Отправить комментарий